Після майже трьох років у російському полоні 25-річний Анатолій Козуля із Золотоноші знову вдома. Його ім’я було у списках Великоднього обміну 19 квітня. А вже 23 травня, після п’ятитижневої реабілітації, він ступив на землю своєї малої батьківщини. Попереду — довге лікування і повернення до мирного життя, якого він досі не відчуває повністю.
Про історію морського піхотинця розповіли журналісти Золотоноша.city.
«Бойова тривога» з перших хвилин
Контракт із ЗСУ Анатолій підписав 28 лютого 2021 року. Після навчання у Полтавському військовому коледжі зв’язку він приєднався до 36-ї окремої бригади морської піхоти. Уже в березні прибув до підрозділу, а на першу ротацію вирушив у Маріуполь. Завданням було забезпечення зв’язку на передових позиціях у районі Широкиного.
Новий рік 2022-го хлопці зустріли у дружньому колі в казармі. А вже в ніч на 24 лютого, коли Анатолій саме закінчував оформлювати документацію, — перший приліт. Командир бригади оголосив бойову тривогу. Почалася повномасштабна війна.
— Хоч я був зв’язківцем, але мене запросили до десантно-штурмової роти. Добровольців було троє. Нас було мало, а ворожих сил — у десятки разів більше. Вони йшли щільно, з підтримкою авіації та артилерії. Але ми трималися, — згадує Анатолій.
Полон: ізоляція, знущання і страх
Після тривалих боїв і виходу з оточення в останній партії, хлопець потрапив у полон. Почалося 37-місячне випробування, яке пройшло через кілька місць утримання: від міліцейського відділку у Старобешевому — до колоній в Оленівці, Горлівці, Кіровському, і Донецького СІЗО.
Найгірші умови, згадує Толя, були в Оленівці та Горлівці:
— По 100-150 людей у бараках. У Горлівській колонії «перевзуті» тюремники спеціально приходили поглумитися. Це для них було задоволенням.
Полонених змушували співати російські пісні, зокрема «Катюшу» і «День побєди», виконували фізичні «роботи» на кшталт збирання каміння з території, яке згодом переносили з місця на місце. Сніданки складалися з каш-пустушок, порції яких ледве вкривали дно миски. Із 80 кг ваги Анатолій схуд до 68.
Життя без часу і надії
У колоніях повністю відсутня інформація із зовнішнього світу. Лише фейкові газети так званої “ДНР”, які публікували неправдоподібні зведення про великі втрати ЗСУ та “успіхи” росіян.
— У нас таких обсягів техніки просто не могло бути! — каже Толя. — Тому й зрозуміли, що то брехня.
Деколи в колонії дозволяли листування з волонтерами. Аж до моменту, коли “ДНР” «ввійшла до складу» росії — тоді заборонили усе. Тому хлопці тримали календарі самостійно — рахували дні на клаптиках паперу.
— Найстрашніше — коли хлопців забирали з камери, і ти думав, що це обмін. А потім через пів року інші розповідали, що бачили їх у росії, — говорить морпіх.
Сни про свободу і війна у голові
Сон, який найбільше врізався у пам’ять, був про Одесу. Уві сні він стояв із побратимом обабіч дороги і питав зустрічних:
— Що там?
— Одесу взяли…
— Я прокинувся в холодному поту. Але вони ніколи не візьмуть Одесу! — з гідністю каже Анатолій.
Часто згадує побратимів. Один із них, 25-річний морпіх, того самого дня дізнався, що став батьком. А вже ввечері загинув у бою.
Шлях до обміну
Про власне звільнення хлопець дізнався вже після приземлення літака у Білорусі. До того їх двічі перевозили: спершу з Ростова — до Московської області, де добу тримали в ангарі. Потім — переліт до Білорусі вже на лавках у транспортному літаку.
Коли дозволили зняти пов’язки з очей, побачили «швидкі» і білоруських медиків — це був знак, що обмін стався. Перше українське слово за три роки він почув від співробітника СБУ:
— Вітаємо вас в Україні, хлопці!
Це був 19 квітня — Великодня субота. А вже наступного дня — день народження Анатолія. Йому виповнилося 25 років.
Повернення, яке не відчувається справжнім
Після повернення додому мама приготувала повну вечерю. Але їсти майже нічого не міг. Сон не йшов кілька діб — надто сильні емоції. Зараз Анатолій продовжує лікування, проте найважче — не фізична, а моральна реабілітація.
— Люди живуть, ніби нічого не відбувається. Це найбільше дивує і болить. Там — війна. Тут — байдужість, — зізнається Толя.
Попри все, він переконаний: Україна не програє. Бо наші воїни вмотивовані й готові боротися до кінця.
— Ми переможемо. Не тому, що маємо більше. А тому, що маємо більше духу, — каже він. — А те, що зараз відчуваю… Це як сон. Мені досі здається, що я там. У полоні.