На Чигиринщині зникає ремесло, яке колись було невід’ємною частиною кожного весілля. Цукрові шишки, що їх вручали гостям і використовували як запрошення, сьогодні роблять одиниці. І серед них – дві жінки, яких уже називають останніми хранительками цієї традиції.
Нещодавно саме вони готували солодкі вироби для весілля військовослужбовця. Робота була звичною, але символічною – наче місток між поколіннями, що ще тримається, але вже хитається.
Усе тримається на досвіді, який передавався не з книжок. Колись його показали просто в сільській хаті, де господиня навчила молоду дівчину тонкощам цукрової маси та форми, яка мала стати прикрасою весільного столу.
“Там баба Капитонша була. Я не знаю, як її звать, казали на неї баба Капитонша. Я ж пішла до неї, а та показала геть усе. Розказала скільки цукру, рецепт розказала. Спробували перший раз. Тягали ж наче так, як вона казала. Зліпили. А вони сивенькі і тільки падають. Ми їх положили на опічку, щоб вони сохли”.
Перші спроби були невдалими. Шишки не тримали форму, кришилися, падали. Але згодом технологію опанували – і на майстриню посипалися замовлення.
Колись весілля без цих солодощів важко було уявити. Їх виготовляли сотнями, а іноді й більше. Разом із короваєм та калачами вони ставали частиною великого святкового обряду.
“Боже, стільки робили! І по 200 шишок, коровай, калач — ото такі великі шишки клали і ходили за дружкою”.
Сьогодні ж масштаби зовсім інші. Але сам звичай не зник повністю. Його підтримують ентузіасти, які працюють із пам’яттю не гірше за істориків.
Дослідники весільних традицій Чигиринщини наголошують: цукрова шишка – явище відносно молоде, але вже майже забуте. Воно сформувалося у 70-х роках, коли поряд із хлібними виробами почали з’являтися солодкі аналоги.
“У 70-х роках на Чигиринщині, з’явилася якраз ця весільна шишка із цукру. Поряд із короваєм із хліба здобним випеченим, шишками здобними випеченими, почали виготовляти цукрові шишки, коровай і дивень. І в ході досліджень вдалося з’ясувати, що ці шишки почалися у Стецівці. Дві господині їх почали виготовляти: Капітонша Пріська, як на неї казали, це більш за все по-вуличному і ще була одна господиня — Марфа”.
Сьогодні дослідники намагаються відтворити не лише самі вироби, а й увесь контекст обряду. Разом із цим відновлюють і способи подачі – зокрема полотняні вузлики, у яких колись приносили шишки гостям.
Під час експериментів витрати цукру вимірювали десятками кілограмів. Але головна складність виявилася не в інгредієнтах, а в розумінні втраченої технології.
“Поки ми зрозуміли технологію, як їх виготовляти. Цінно, бо рецепти втрачаються. Немає більше в кого запитати. Люди відходять у вічність”.
Старі фотографії залишаються чи не єдиним джерелом, де можна побачити, як саме виглядала ця традиція. На них дружки тримають вузлики з шишками, а молоді вручали їх як символ запрошення.
“На світлинах ви можете побачити, що дружка в руках тримає вузлик — полотняна хустка. Де саме замотані ці шишки. Молода запрошувала на весілля — кланялася, а дружка давала цю шишку”.
Попри втрати, традиція ще жива. Її підтримують кілька родин, для яких це не просто ремесло, а частина власної історії. І поки є ті, хто замовляє такі шишки, вона не зникає остаточно.
Жінки, які сьогодні продовжують цю справу, говорять про неї без пафосу – як про звичайну роботу, що стала спадком. Але кожен новий весільний обряд додає цій традиції ще трохи часу.
Іноді здається, що вона тримається на межі зникнення. Але з’являються нові історії – і нові весілля, де солодка шишка знову стає символом побажання щасливої долі.