Світло софітів, тиша залу і перші репліки з комедії. Для частини акторів це не просто дебют у виставі — це перший вихід на сцену після фронту. У Каневі відбулася прем’єра аматорського театру ветеранів, де головні ролі виконують люди, які ще нещодавно тримали зброю в руках.
Один із учасників постановки, ветеран Олександр Кришун, зізнається: ще кілька років тому його реальність складалася з окопів і боїв, а сьогодні — це сцена і зовсім інша відповідальність. Його історія почалася з добровольчого рішення у перші дні повномасштабної війни.
«Я пішов добровольцем у перший же день повномасштабного вторгнення, тоді мені якраз виповнилося 50 років. Замість святкування опинився в ТЦК. Був головним сержантом взводу. Останні бої були під Васюківкою, там отримав два важких поранення. І не міг уявити, що в 54 роки вийду на сцену», — розповів він.
Тепер його нова реальність — театральна постановка «Майже фараони» за мотивами п’єси Олексія Коломійця. Комедія, яка на сцені виглядає легкою, за кулісами об’єднала людей із дуже різним, але однаково непростим досвідом.
До проєкту долучилися не лише ветерани. Серед учасників — їхні родини, дружини загиблих і зниклих безвісти, а також актори місцевого Будинку культури та Канівського фахового коледжу культури і мистецтв. Загалом у виставі задіяно 18 акторів.
Театр як спосіб повернення до мирного життя
Наймолодший учасник трупи, 25-річний ветеран Микола Олійник, грає одразу кілька ролей. Каже, що сцена для нього стала продовженням реального досвіду, тому вживатися в образи було не складно.
«Я граю основну роль і ще кілька невеликих. Воно якось одразу пішло — перші слова, перші сцени, і далі вже само», — розповів він.
У війну він потрапив у 21 рік і пройшов бойові виходи як командир відділення. Один із епізодів, який згадує, стався під час виходу з позицій, коли підрозділ накрив ворожий дрон.
«Був приліт поруч, мене підкинуло вибухом. Отримав тяжке поранення голови, мені робили операцію», — каже ветеран.
Попри травматичний досвід, саме театральний проєкт він називає важливим інструментом адаптації до цивільного життя. Спілкування, репетиції та спільна робота допомагають не залишатися наодинці з пережитим.
«Такі заходи потрібні. Коли люди залишаються самі зі своїми думками, це важко. Тут є можливість перемкнутися», — пояснює Олійник.
Психологиня проєкту Юлія Зозуля супроводжувала учасників під час підготовки до вистави. Вона зазначає, що робота будувалася індивідуально — з урахуванням сильних сторін кожного.
«Ми визначали ресурси, межі та внутрішні опори людини. І вже на цій основі формували персонажів», — розповіла вона.
За її словами, театральна гра часто стає способом опрацювання емоційного досвіду, який складно висловити напряму.
«Невисловлені емоції все одно виходять — через ролі, через сцену», — каже психологиня.
Ініціативу «Театр ветеранів» у Каневі запустили у вересні 2025 року. Підготовка до першої постановки стартувала у січні цього року, а репетиції з квітня проводили майже щодня.
Режисерка проєкту Валентина Шевчук зазначає, що робота була інтенсивною, але результат став можливим завдяки залученості учасників.
«Спочатку репетиції були двічі на тиждень, а потім ми перейшли на щоденний режим. Це величезний обсяг роботи», — каже вона.
Перед прем’єрою у залі зібралися глядачі, серед яких були родичі акторів і місцеві жителі. Один із них, Володимир Третьяков, прийшов підтримати дружину, яка грає у виставі.
«Це дуже цікаво. Люди, які пройшли війну, тепер на сцені», — поділився він враженнями.
Вхід на виставу був за донат — 200 гривень. Зібрані кошти спрямовують на допомогу військовому з Канівщини. Остаточну суму організатори обіцяють оголосити пізніше.
Після прем’єри учасники не приховують: для них це більше, ніж культурний проєкт. Це спосіб повернутися до життя, яке триває, навіть після найважчих досвідів.
«Не варто закриватися чи здаватися. Треба працювати над собою. Життя продовжується», — підсумував Олександр Кришун.