Верстат, знайдений у руїнах сараю, знову працює
Михайло Коваль, котрий мешкає у Великому Хуторі, повернув до життя давній ткацький верстат. Раніше ця річ роками припадала пилом у покинутій господарській споруді.
Майстер зізнався: нині вже власноруч виткав понад два метри автентичних доріжок.
“Я їй помагав і основу натягувати і багато чого. Коли тчеться полотно, то тчеться човником. А отакі рядна, оце в нас називається глиця. На них намотуються нитки. Це зараз у нас дерушки із старого одягу. А раніше не було скільки старого одягу, щоб його дерти. То з очистків, як нитки з льону робляться, були очистки. Вони не пропадали”.
Пан Михайло пригадує, як у дитинстві спостерігав за роботою бабусі, допомагаючи їй створювати килими.
“Чого мені хотілося його відродити, зібрати і налаштувати? Десь на початку 1996-го року почав займатися ткацтвом поясів. Я спочатку не збирався, думав, що це не чоловіча, а жіноча робота, та мене на це наштовхнули працівники краєзнавчого музею”.
Місцеві жителі, за словами майстра, у побуті називали цей верстат у жіночому роді – верстать.
“Ми його прям вигорнули із землі. Всі деталі, все гарно збереглося. Привезли, пообтирали, пообмивали”.
Свій знахідку чоловік випадково виявив у закинутому сараї по сусідству з кумом.
“Червоний узяв і ніби така смужечка іншого кольору, а далі зелений пустим. Якщо доріжки на підлогу, то світлі не дуже практичні. Вони наші, вони свої прості. Оце б цікаво сходить у наш музей, там інші доріжки постелені — вони з візерунками. Деякі жінки не просто роблять смуги, а намагаються зробити візеруночки. Вони не складні, їх не важко робити. Але у нас у селі я не бачив, щоб так хтось робив, а це десь до Полтави ближче”.
Під час роботи пан Михайло активно експериментує з кольоровою гамою.
“Своє село і свій край, так само як і всю Україну я дуже люблю. Якби не любив, то може б я і пісень отих не збирав, і поясів не ткав би, і цього верстата не робив би. Просто, знаєте, рідна земля”.
Чоловік переконаний, що любов до рідного краю є головним рушієм його творчих починань.