Максим Сербул повернувся до України з-за кордону на другий день після початку повномасштабного вторгнення. А потім пройшов фронт, полон, катування та понад два роки очікування на обмін. Сьогодні він їздить на мотоциклі, проходить реабілітацію та ділиться історією виживання, яку не кожен витримав би навіть у думках.
Повернення замість втечі
17 лютого 2022 року Максим був у Брюсселі, коли дізнався про масштабне вторгнення. Батьки просили не повертатися, але чоловік усе ж вирішив їхати в Україну — не мав військового досвіду, та хотів допомагати бодай як водій.
До війська його призвали в червні. Після “учебки” він потрапив до 79-ї бригади, на фронт під Краматорськ, а згодом — до Мар’їнки. Там, на позиціях, проти нього і побратимів воювали кадирівці з “Ахмату”. Були втрати, щоденні штурми, снайпери й танкові постріли. В один із таких днів Максим потрапив у полон.
Штурм і полон
Після чергової атаки росіяни зайшли в українські окопи. Сербул не здався одразу — кидав назад гранати, ховав побратимів. Але сили були нерівні: білорус, якут і росіянин витягли його з укриття. За ними стояли кадирівці, які навіть хотіли забрати його силою, але не змогли. Вважали, що він кадровий боєць — бородач із фронту.
Полонений був старшим на позиції, і це вплинуло на подальші події. Його били, допитували, катували — у погребі в Донецьку, в сараї, у в’язницях. Перші шість днів лежав із пов’язаними руками. Стяжки врізалися до кісток, не міг навіть до туалету сходити.
Катування і “гімн росії”
Допити були не просто жорстокими — цілеспрямовано нелюдськими. Максиму припікали вухо металом, лили холодну воду за комір, били по голові, пропускали струм через тіло, зв’язуючи пальці й вуха кабелями. Так хотіли вибити “зізнання” в мародерстві, диверсіях, убивствах цивільних. Але він усе витримав і не піддався.
У в’язниці в Алтайському краї кожен день починався з гімну росії. У камері — троє людей, залізні нари, сухпаї на кілька днів. Раціон — вода, каша, іноді кістляве куряче стегно або шмат риби. Жити було важко, виживати — ще складніше. Але він тримався.
Зв’язок з мамою
Мати Максима, Галина Сербул, дізналася про полон випадково — хтось надіслав відео з фронту. Потім з’явилося друге, де син уже був у полоні. Жінка шукала, писала, зверталася у всі можливі структури, переглядала телеграм-канали щоночі. Відправляла листи, їздила в штаби, радилася з побратимами. Поступово, завдяки її наполегливості, статус сина змінили — з “безвісти зниклого” на “полоненого”.
Два з половиною роки тривало її очікування. Весь цей час вона жила надією. Перед Новим роком Максим зміг написати лист, але його так і не передали. Знайшли на смітнику. Галина зберігала речі сина з фронту, прала його одяг, заходила в квартиру, де робили ремонт — ніби він уже вдома.
Повернення і реабілітація
Про звільнення сина Галина дізналася блискавично. Каже, сили з’явилися надлюдські — летіла, а не бігла до батька Максима. Вона досі не вийшла з жодної групи підтримки родин полонених. Там — рідні люди. Вони обмінюються подарунками, підтримують одне одного, чекають своїх близьких.
Сам Максим каже: мотоцикл — найкраща реабілітація. Авто возить тіло, а байк — душу. Після трьох тижнів у центрі він спілкувався з психологами, вчився знову жити. Повертатися за кордон не планує — хоче бути вдома, працювати тут. Бо найстрашніше — вмерти. Все інше — можна пережити.