Для порятунку людини диплом лікаря не є обов’язковим. У цьому переконана медикиня з Черкащини Ольга на позивний «Магура». Вона має понад двадцятирічний стаж роботи у медичній сфері.
Своїм досвідом вона поділилася в ефірі Українського радіо Черкаси, де також назвала найкращу винагороду за роботу. Нею є щира вдячність врятованих людей.
У родині жінки медиків ніколи не було.
“Не знаю, чому мені так захотілося в медицину піти. Мабуть, якісь дитячі мрії: ще ляльок лікувала постійно. Чомусь мені це подобалося. Я закінчила навчання і вже близько двадцяти років працюю. Мабуть, коли ти — людина в білому халаті, то завжди звик, що від тебе чекають на допомогу. Коли фізично, коли морально. Інколи навіть просто поговорити було для людей важливо”.
Повномасштабна війна застала Ольгу в декреті. Жінка одразу зрозуміла, що її знання будуть корисними, але навичок роботи з пораненнями бракувало. Вона почала активно відвідувати курси з тактичної та домедичної допомоги, вивчаючи алгоритми порятунку й евакуації потерпілих. Через виховання двох малих дітей потрапити до лав Збройних сил не вдалося. Тоді Ольга приєдналася до добровольчого формування, згодом — до Центру національного спротиву, а зараз додатково навчається в медичній академії. Тепер вона сама навчає цивільних діяти у критичних ситуаціях.
“Памʼятаю, як збиралась на роботу і тільки тоді зрозуміла, що почалося повномасштабне вторгнення. Зібрала дітей у купу і не розуміла, що з цим робити. Знала, що я стане в пригоді — це 100 %. Побачила багато відео саме після прильотів, поранених людей і зрозуміла, що я начебто медик, але що робити з пораненненнями не знала. Зрозуміла, що мені також треба навчатися, потрібно підтягнути свої навички й знання. Я пішла по різних курсах, навчаннях: що робити з пораненими, як їх евакуювати, що зробити в перші хвилини. Нині я знову ж таки продовжую навчання в медичній академії”.
Медикиня вирішила передавати свої знання суспільству ради однієї мети.
“Я можу надати якусь допомогу, але одна зроблю небагато. Щоб врятувати когось, необов’язково бути медиком. Зрозуміла, якщо ці знання передам, то люди будуть більш обізнані й, як мінімум, врятують чиїсь життя. Я дуже хотіла потрапити саме в Збройні сили, але через двох маленьких дітей мене не брали, тому долучилась до добровольчого формування. І звідти я почала вдосконалюватись, потім потрапила до Центру нацспротиву”.
Слухачами курсів Ольги стають абсолютно різні люди.
“Сьогодні це також дуже різновікова група, різні люди, починаючи медиків, хто з цим працює і закінчуючи пересічними людьми: студенти, водії, будь-хто. Люди розуміють, що це дуже потрібно, треба вміти надавати допомогу собі й тим, хто поряд, аби в якійсь критичній ситуації не опинитися і не відчувати себе безпорадними”.
Насамперед мешканцям Черкас необхідно вміти справлятися із критичними станами.
“Це кровотечі, проблеми з диханням і серцево-легенева реанімація — те, що допоможе врятувати життя саме до приїзду швидкої, до того моменту, коли потерпілу людину передадуть саме кваліфікованим медикам”.
Деякі випускники курсів уже успішно застосували отримані навички на практиці.
“Були ситуації, коли люди приходили, дякували. Хтось тому, що вчасно зібрав в аптечку, те, що може стати в пригоді. Була курсантка, в якої на очах сталася дорожньо-транспортна пригода, і вона надала допомогу. Потім прийшла, подякувала і розповіла мені, що спочатку надала допомогу, а потім зрозуміла, що зробила. Тобто людина інстинктивно надала допомогу: руки пам’ятали”.
Подолання паніки — найважче завдання для новачків.
“Зрозуміло, що всі ми адаптуємося з часом до умов. Ми викладаємо критичні стани й один із них — це кровотеча. Більшість людей бояться крові, тому треба заспокоїти, пояснити, щоб людина не боялась сама надавати допомогу і ще заспокоїла потерпілого. Коли бачать критичну ситуацію, найчастіше думають, що нічого не зроблять. Але всі ми можемо врятувати життя. Медики приїжджають трошки пізніше, їх треба дочекатись. А от саме цей проміжок часу, зазвичай, бувають поряд цивільні люди поруч. І саме вони рятують чиїсь життя”.
Викладачка зізнається, що й сама постійно вчиться у своїх курсантів.
“Звичайно все не стоїть на місці, розвивається. Я постійно спілкуюся, завжди кажу навіть на заняттях, що не універсальна і не знаю всього. Наприклад, можна мене виправити чи щось підказати. Я завжди відкрита і кажу, що тільки «за»”.
Головною мрією Магури залишається перемога України.
“Хочу, щоб ми вже жили трошки щасливіше життя. Як всі дівчата, я, мабуть, мрію про щасливу жіночу долю. Хотілося б, як я завжди кажу на наших заняттях, говорити не про війну і не про допомогу, а якісь цікавіші речі. Але на сьогодні маємо це. Хотілося б просто більше проводити час з сім’єю, з дітьми. Мабуть, це найбільша мрія”.