У Черкасах наприкінці вересня відбулася прем’єра вистави «Мартин Боруля», у якій головну роль зіграв актор-аматор Андрій Граб. Репетиції тривали пів року, під час яких колектив вчився працювати разом, а кожен актор — знаходити свій шлях до персонажа. Для Андрія це була не просто роль, а можливість довести, що життя не закінчується, якщо перестаєш бачити.
Андрій має порушення зору з дитинства. У школі йому допомагала мама — читала вголос усі підручники та художні твори. «Якщо ти перестав бачити, ти не перестав жити», — каже чоловік, який сьогодні стоїть на сцені поруч із тими, хто має різні види інвалідності.
«Наш режисер Олексій Клименко запропонував мені головну роль. Відчув певний симбіоз із персонажем, бо в нас схожі риси характеру. Я люблю передавати емоції — це те, що найкраще розуміють люди», — ділиться Андрій. Хоча тексту у виставі було багато, він запам’ятовував репліки на слух. «Коли включаєш емоцію — фіксуєш текст у пам’яті», — пояснює актор.
Підготовка до вистави тривала близько шести місяців. Репетиції відбувалися разом із людьми, які мають порушення опорно-рухового апарату або ментальні розлади. «Ти відповідаєш не лише за себе, а й за колег, допомагаєш, якщо хтось забув слова. Головне, щоб глядач не помітив жодних помилок», — каже Андрій.
На сцені він орієнтувався на слух і пам’ять. Простір відчував завдяки змінам звуку — «коли наближаєшся до об’єкта, простір ніби ущільнюється». Репетиції допомогли відпрацювати кожен крок. «Хвилювання було тільки за кулісами. Як тільки вийшов на сцену — все, працюєш», — згадує він.
Порушення зору Андрій має з дитинства. Спочатку бачив добре, але приблизно в десять років зір почав погіршуватися. «Мені допомагала мама. Я писав сам, але читати вже не міг. Потім зір впав ще більше. Проте я пам’ятаю, як виглядають об’єкти, розумію їх фактуру, тож можу уявити, як взаємодіяти з ними», — розповідає актор.
Після школи Андрій вступив до художньо-технічного коледжу, але через проблеми із зором навчання довелося залишити. Згодом здобув фах кулінара. У 2021 році долучився до грантового проєкту «Ми бачимо світ на дотик» і відкрив для себе кераміку. «Це для мене арт-терапія. Я роблю маленькі фігурки, планую створити серію тактильних чашок для незрячих — щоб візерунок можна було відчути руками», — каже Андрій.
Сьогодні він присвячує себе театральній діяльності. «Хочу, щоб ця праця була оплачуваною. Але навіть без цього продовжую. Головне — не стояти на місці», — ділиться він. Підтримує актора мама, яка допомагає в побуті та розмальовує його керамічні роботи. «У мене небагато друзів, але є ті, хто справді поруч», — каже чоловік.
Попри втрату зору, Андрій веде активне життя — користується громадським транспортом, орієнтується у місті на слух і пам’ять. «У нас у тролейбусах немає кондукторів і не завжди озвучують зупинки. Це проблема, бо я не бачу табло. Хотілося б, щоб водії оголошували зупинки — це допомогло б багатьом», — говорить він.
Тростину для пересування купує самостійно. «Раніше їх видавали через соцзахист, зараз ні. Компенсація — лише 200 гривень, а гарна тростина коштує понад півтори тисячі. І ніхто не навчає, як нею користуватися», — пояснює актор. Він також додає, що звукових світлофорів у місті майже немає, хоча саме вони допомагають йому безпечно переходити дорогу.
«Коли люди бачать мене на вулиці, іноді намагаються допомогти занадто різко — можуть схопити за руку чи потягнути. Це лякає і дезорієнтує. Краще просто запитати, чи потрібна допомога», — радить Андрій.
Собаку-поводиря він поки не заводить — у мами алергія на шерсть. «Це ще одна жива істота, за якою треба доглядати. А для цього потрібні ресурси», — каже він.
Для спілкування і роботи Андрій користується телефоном із функцією озвучення. Шрифтом Брайля не читає — воліє використовувати сучасні технології: сканування QR-кодів, опис зображень і голосові асистенти.
Його мрія — продовжити грати в театрі та створити лінію тактильної кераміки для незрячих. «Я живу сьогодні, як є. Проблеми є, але вони не мають ставати бар’єром. Головне — рухатися вперед», — каже Андрій Граб.