Вона могла б лежати в забутій скрині. Або розсипатися від часу у музейному запаснику. Але замість цього сторічний візерунок став новою сорочкою, яку можна вдягнути. І разом із нею – носити родинну пам’ять про війну, повернення і покоління, що знову й знову проходять через фронт.
Черкащанка Світлана Циблієва відтворила орнамент із вишиванки свого прапрадіда Онуфрія. Річ, якій понад сто років, не просто зберегли – її фактично «перезапустили» у новому житті, перенісши на сучасне полотно, але залишивши чоловічу форму крою.
Сама сорочка колись була весільною. Її вишивали як парубоцьку, однак Онуфрій зміг одягнути її лише після війни – коли повернувся додому.
“Почалася війна і він пішов на фронт. І коли повернувся звісно одягав. Вони жили в Грузинцях, коли моя прабабуся одружувалася, вони переїхали в Хлипнівку, це Звенигородський район. І вона зберігалася у такій великій скрині. Коли бабуся померла, батьки продавали цю хату. Вони деякі речі забрали, і серед хусток та інших речей була ця сорочка”.
Ця історія не про музейну річ. Вона про побут, де речі переживають людей, переїзди і втрати. І про те, як один шматок тканини випадково проходить крізь десятиліття.
Коли сорочка дісталася Світлані, тканина вже була пошкоджена часом. Але орнамент залишився читабельним – і саме його вона вирішила відтворити на новому полотні. При цьому не спростила форму: залишила чоловічі елементи крою – комір і манжети.
“Це були чоловічі орнаменти, люди, які в цьому розбираються, зможуть це бачити. Але мене це ніяк не засмучує, тому що для мене важливіше сама історія, сама сила цієї сорочки. І ми перенесли її по типу чоловічої, вона має комірець, такий типовий чоловічий виріз, і манжети також я перенесла”.
Вона не хотіла, щоб річ перетворилася на застиглий експонат під склом. Навпаки – бачить її як частину живої традиції, яка має продовжувати рухатися далі, від людини до людини.
“Хто б зараз згадував прапрадіда Онуфрія, з яким я не була навіть знайома. А завдяки цій сорочці, яку я буду передавати своєму синові, він своїм дітям. Разом з цією сорочкою, можливо, через сто років вони перенесуть цей орнамент на інше полотно”.
У цій родинній історії є ще один вимір, який накладається на стару пам’ять. Батько Світлани – ветеран сучасної війни. І ця паралель між поколіннями для неї стала майже фізично відчутною.
Він пройшов бойові напрямки, зокрема Бахмут і Суджу, служив три роки і нині має проблеми зі здоров’ям, через що не може продовжувати службу.
“Він був і під Бахмутом, вони з хлопцями були, і останні — це вони в Суджі були. Моєму батьку зараз 56 років, він воював три роки і зараз він ветеран. Він має деякі проблеми зі здоров’ям і, на жаль, не може продовжувати службу”.
Сьогодні Світлана працює з темою ветеранів не лише в межах родини. Вона займається ветеранською політикою, бере участь у форумах і комунікує питання повернення військових до цивільного життя.
“Мені хотілося, щоб більше людей про це дізнавалось. Я максимально почала про це розповідати в своїх соцмережах, я їздила на різні форуми, зустрічі, і ведуча була одного з форумів «Бійці Духу». І мене це наскільки захопило, і розумію, що саме тут я можу бути максимально корисною”.
І тепер ця сторічна сорочка для неї – не просто спадок. Вона стає символом, який з’єднує різні війни в одній родині і різні покоління в одній нитці пам’яті.
Світлана планує вдягнути її у День перемоги – так само, як колись у 1945 році це зробив її прапрадід Онуфрій.